Кадченко Анатолій Григорович

Анатолій Григорович Кадченко народився 8 лютого 1972 року в селі Новопетрівка Новоюлівського старостинського округу Софіївської селищної територіальної громади. Він з’явився на світ у великій, працьовитій і дружній родині Григорія Григоровича та Ольги Семенівни, де зростали любов до праці, взаємопідтримка і повага одне до одного. Анатолій був найменшим сином і братом, якого щиро любили всі рідні — батьки, сестри Алла та Люба, брат Володимир. Мати працювала в колгоспі ім. Богдана Хмельницького: спочатку дояркою, а згодом на свинофермі. Батько був механізатором-трактористом тракторної бригади колгоспу. Працювали тяжко, тому й дітей змалку привчали до праці, допомоги вдома та відповідальності за все, що робиться в родині.

У середині 70-х років батьки ухвалили важливе рішення — будувати новий будинок у селі Новоюлівка. Це було практичне й турботливе рішення: і до дитячого садка Анатолію було ближче, і старшим дітям — до школи. Так родина почала новий етап життя, а в 1979 році Анатолій, русявий хлопчик з великими сірими очима, пішов до першого класу Новоюлівської середньої школи. Шкільні роки минали легко й цікаво. Він любив історію, охоче відвідував технічний гурток, який вів учитель трудового навчання Василь Васильович Новиков, цікавився технікою, любив щось майструвати власноруч, конструювати, розбирати й складати механізми. Саме тоді закладалися ті вміння й нахили, які згодом стали для нього дуже важливими в житті.

У той час життя навколо було живим і людяним: у колгоспі будівельні бригади зводили будинки для колгоспників, а з інших сіл приїжджали працівники. Так у 1981 році поруч із родиною Кадченків оселилася молода сім’я Петра та Ганни Козел із двома доньками. З ними зав’язалися добрі сусідські стосунки, а згодом — і справжня дружба. Найменша донька Наталя, білява красуня, особливо припала Анатолію до серця. Спочатку це була дитяча дружба, а потім — юнацька симпатія, яка з роками переросла в глибоке кохання. У 1989 році Анатолій закінчив 10 класів Новоюлівської середньої школи та продовжив навчання в ПТУ міста Жовті Води, де здобув права водія та тракториста. А вже в 1990 році Наталя проводжала коханого до лав радянської армії. Два роки служби стали ще одним важливим етапом його становлення, а після повернення додому Анатолій і Наталя одружилися.

Після одруження Анатолій пішов працювати в колгосп трактористом, а Наталя закінчила ПТУ в Дніпрі, де здобула професію кравчині, та працювала в місцевому швейному цеху в Новоюлівці. У подружжя народилися донька Надія в 1995 році і син Євген у 1996 році. Правління колгоспу виділило молодій сім’ї присадибну ділянку для будівництва будинку в селі Новопетрівка, і в 1997 році родина оселилася у власноруч збудованому домі. Це була справжня історія людей праці: вони не чекали готового щастя, а будували його самі — руками, терпінням, любов’ю та взаємною підтримкою.

Родина Кадченків жила активним господарським життям. Вони придбали міні-олійницю, а згодом — міні-трактор. Анатолій не просто користувався технікою, а й власноруч конструював до неї все необхідне: культиватор, підпушувач, підгортач для картоплі, гребку та багато іншого. Він умів і любив майструвати, і ця риса зробила його незамінним господарем у дворі та на землі. У побуті Анатолій був людиною спокійною, щедрою на доброту і допомогу. Він багато часу приділяв родині, любив рибалити з дітьми, часто збиратися разом на сімейні посиденьки. Був люблячим чоловіком, турботливим батьком, допомагав сестрам і братові, завжди опікувався батьками та приходив на допомогу односельцям. Коли втрачав рідних — батьків, брата, сестру — це боліло йому глибоко й надовго, але поруч із ним завжди були дружина та діти, які допомагали знаходити сили жити далі.

Справжнє випробування війною прийшло в серпні 2014 року. Під час антитерористичної операції на Сході України сержант Анатолій Григорович Кадченко став на захист Незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Він служив у військовій частині ПП В3675, був водієм і вивозив бійців із небезпечних точок — зокрема в Попасній та інших місцях Луганської й Донецької областей — через мінні поля, під кулями й вибухами. Це був тяжкий, небезпечний і виснажливий шлях. Через рік він повернувся додому, але війна назавжди змінила його. За словами дружини Наталі, він став мовчазним, менше говорив, і було видно, що згадувати ті страшні моменти йому боляче. Так війна лишає сліди не лише на тілі, а й у душі.

22 червня 2024 року Анатолія Григоровича знову призвали на військову службу по мобілізації третім відділом Криворізького РТЦК та СП. Він не вагаючись пішов захищати рідний край, свою родину, як справжній чоловік і воїн. Проходив службу у навчальному центрі, звідки за станом здоров’я був направлений на лікування до військового госпіталю. Там, 23 серпня 2024 року, перестало битися його хоробре серце. Так завершився шлях людини, яка все життя працювала для своєї землі, своєї сім’ї та своєї держави.

Анатолій Григорович Кадченко залишив по собі світлу пам’ять як працьовитий господар, люблячий чоловік, турботливий батько, надійний друг і справжній захисник України. Його життя було наповнене чесною працею, любов’ю до рідних, умінням робити добро і бути потрібним людям. Саме такі люди і становлять силу нашої землі — тихі, скромні, але незламні. Світла пам’ять про Анатолія назавжди житиме в серцях родини, односельців і всіх, хто знав його як гідну, мужню і добру людину.