Прудич Сергій Миколайович

Сергій Миколайович Прудич народився 27 березня 1986 року в селі Авдотівка Криворізького району Дніпропетровської області. Це був із тих людей, чия сила відчувається ще до того, як він щось скаже: спокійний, упевнений, щирий, цілеспрямований. Дитинство та юність Сергія минули в праці, навчанні й формуванні того характеру, який згодом вирізняв його серед інших — твердість, відповідальність, людяність і вміння не зраджувати ні слову, ні побратимам, ні своїй землі. Навчався він у Новоюлівській середній школі, а в 2001 році закінчив 9 класів і вступив до Криворізького автотранспортного технікуму. Отримавши фах, Сергій не зупинився на досягнутому: він керував фермерським підприємством, займався хліборобством, жив працею, яка годує людей і тримає на собі село, громаду, країну.

У мирному житті Сергій був не просто фермером — він був справжнім господарем і людиною діла. Керував фермерським господарством «Скорпіон п’ять», допомагав сім’ям учасників АТО та своїй рідній громаді, був активним, компанійським, любив подорожі та автомобілі. Друзі згадують його як надійного товариша, на якого завжди можна було покластися, бо його слово було непорушним. Він умів бути поруч, умів підтримати, умів вести за собою без гучних слів — через приклад, гідність і чесність. У 2019 році Сергія обрали депутатом Софіївської селищної ради VII скликання, і це було природним визнанням його авторитету серед людей: йому довіряли, бо знали, що він не байдужий і не випадковий у жодній справі.

Та найважливіший і найтяжчий шлях у його житті почався ще у 2014 році. Саме тоді Сергій став на захист України, коли ворог прийшов на нашу землю. З позивним «Медик» він брав участь у боях за Авдіївку, а з 4 серпня по 4 жовтня 2014 року захищав Донецький аеропорт і став одним із перших, кого Україна назвала кіборгом. Після ротації він продовжував боронити Піски Донецької області, не полишаючи побратимів і не відступаючи перед небезпекою. Це був час, коли людина або зламається, або назавжди стане частиною історії. Сергій став частиною української легенди, символом незламності, честі та відданості. Він отримав поранення, пережив обмороження, черепно-мозкові травми, але не залишав свій підрозділ. Його мужність не була пафосною — вона була справжньою, випробуваною болем, холодом, кров’ю і щоденною роботою на війні.

З березня 2022 року Сергій знову без вагань став на захист України, уже як доброволець. Служив старшим механіком-водієм БТР у військовій частині 3036 Центрального ОТО НГУ. Він брав участь у боях за Яковлівку, Рубіжне, Лисичанськ, Слов’янськ, Щурове, Лиман, Ізюм, Кремінну. Це був шлях людини, яка не чекала, поки її покличуть — вона сама стала туди, де найнебезпечніше. Сергій виконував бойові завдання з відсічі й стримування збройної агресії російської федерації, залишаючись вірним підрозділу, побратимам і присязі. Його життя було сповнене випробувань, але він ніс їх із гідністю, мовчки, по-чоловічому, не шкодуючи себе, бо знав, заради чого стоїть.

8 травня 2023 року поблизу Кремінної Сергій Миколайович Прудич загинув під час виконання бойового завдання. Він врятував життя побратиму, заплативши за це власним. Його бій закінчився на високій ноті — з Україною в серці, з честю в душі, з незламністю, яку відчувають лише справжні воїни. На момент загибелі йому було 37 років. Він залишив цей світ, маючи сина-першокласника, і віддав життя за нього, за батьків, за побратимів, за громаду, за всіх нас і за майбутнє України. У сина тепер підростає найвища гордість — батько, який став Героєм.

Сергій мав 15 нагород, але найбільша з них — це вдячна пам’ять людей, які знають, якою ціною виборюється свобода. Для друзів він назавжди залишиться людиною слова, надійним другом, щирим співрозмовником і сильним чоловіком. Для побратимів — воїном честі, мужності й міцного духу. Для громади — працьовитим господарем, активним депутатом, людиною, яка жила не для себе, а для інших. Для сина — татом, яким можна пишатися все життя. Сергій Прудич — це ім’я людини, яка пройшла шлях від хлібороба до кіборга, від мирної праці до найбільшої жертовності, і навіки залишилася в історії як символ незламності, гідності та любові до України.